Мовляв, і без того чимало проблем, а втручання в політику представниць “слабкої статі” завершується або побутовими незручностями на кшталт подорожчання цукру, або скандалами через прямолінійність і відвертість жіноцтва.

Такі оцінки – прямий наслідок не лише доволі поширеного чоловічого шовінізму, а й тривалої практики уменшовартіснення можливостей жіноцтва, пошанівок якого зводився зазвичай до квітів у непритаманні українській національній традиції “міжнародні жіночі дні” та мізерно-мікроскопічного представництва жінок у заздалегідь узгоджених списках “законодавчих” органів радянської влади, так, для проформи.

Не зарадили справі тривалі та дорогі проекти закордонних благодійних організацій, які впродовж 15 років майже безрезультатно намагалися дати раду закоріненій у традиції гендерній нерівності. Ба більше, зневага до будь-яких ініціатив, народжених серед дрібних острівців вітчизняного громадянського суспільства з боку “владних мужів” і “серйозних діячів”, поступово виробила серед загалу невтішну опінію таких проектів, які на побутовому рівні сприймають за непотрібні, а то й шкідливі “забаганки” далеких від життя мрійників. Схоже ставлення рикошетом позначається на діяльності новопосталих чи відроджених громадських жіночих організацій, які чимраз активніше намагаються боронити природні права “політичної меншини”. Навіть ця активність і почасти жертовність наштовхується на спроби ототожнити рух за гендерну рівність з ідеями фемінізму (це поняття, до слова, набуло в українському середовищі ледь не брутальної барви).

Як на мене, суть полягає у вкорінених правилах “подвійного стандарту”, адже ніхто й ніколи не відбирав в українців риси пошанівку до матері, дружини, доньки. Просто ці почуття ми носимо в серці як глибоко інтимні та родинні, а коли йдеться “про люди”, то зазвичай мимохідь лицеміримо та діємо за загальновизнаними (ким і коли?) поведінковими стереотипами.

Тут, на мою думку, і приховано феномен поодинокої присутності жінок у владі, бо ж недаремно сказано, що народ має керівництво, якого заслуговує. Ми доволі поінформовані про сімейні справи наших політиків, про їхніх найближчих, серед яких, безсумнівно, дружини й матері, але коли йдеться про жінок, які реально можуть впливати на процес підготовки й ухвалення рішень глобальної ваги, цього чомусь не чутно. Створюється враження, що чоловіче товариство урядників намагається дистанціювати жінок, як небажаних свідків “брудної справи” політики, як емоційний, а тому й відвертий чинник. А ще – не створювати прецедентів вдалого вирішення конкретних завдань тендітними жіночими руками, що неминуче спричинить хвилю масового зацікавлення такими випадками. Що більше – чоловіки дбають про власний комфорт, бо коли їхні “половинки” почнуть активно цікавитися загальними справами, то є ризик залишитися без смачного обіду або ж випрасуваної сорочки…

Щоб упевнитися, що мої міркування не є голослівними, спробуймо проаналізувати стан справ із “політичною меншиною” на Львівщині. За 15 років української незалежності лише Віру Лясковську удостоїли честі бути представленою на найвищих щаблях влади, обіймаючи посаду заступника голови облради. Характерно, що цей виняток припав не на роки, коли українська державність зміцніла, а акурат на найважчий період перших її кроків, коли саму раду очолював світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл. І пані Вірі виявилися до снаги такі завдання, над якими нині, мабуть, довелося б працювати десяткам радників-порадників, фахівців і менеджерів. Чого варта її позиція, коли йшлося про хлопців-рекрутів, урятованих від знущань в агонізуючій радянській армії, а то й від смерті в чеченських війнах. Саме пані Лясковська стала на сторожі молодих життів, унеможлививши службу українців поза межами України. Це – найпереконливіший аргумент на користь конструктиву жіночої політики та практики, а скільки “дріб’язкових”, “буденних” справ вирішено поза тим!

Гаразд, скаже терплячий читач, усі ці історії належать минулому, посттоталітарному періоду, коли в українській владі ніхто й гадки не мав про справедливість і толерантність. А що ж тепер? Так, декілька яскравих жінок потрапили до парламенту за партійними списками. Так, в обласній і міській радах вряди-годи зауважуємо серед офіційних костюмів із краватками яскраву сукню. Але далі справа не зрушила з місця. Жінки залишилися статистами у владі, “політичною меншиною”, позбавленою реальних інструментів впливу.

Окрема мова – про критерії партійного відбору. Звісно, не багатьом жінкам до снаги брати участь у безкінечних і безплідних партійних зборах і нарадах, тим паче вони позбавлені практики специфічних партійних інтриг, що історично (мабуть, ще з Візантії) є чоловічою цариною. А коли терміни вимагають від партбосів негайно подавати списки майбутніх кандидатів, то годі й сподіватися на якийсь більш-менш виважений підхід до потенціалу жіноцтва. Тим паче, що йдеться зазвичай про гаманці, а не про ідеї.

Я спробував проаналізувати, скільки діяльних, досвідчених, фахових жінок на Львівщині залишилося поза увагою державних структур. І мушу сказати, що навіть після поверхового погляду сприймаю скарги високих керівників на брак кадрів як щось висмоктане з пальця, сміховинне та несуттєве. Адже кадри живуть і працюють поруч, варто лише прискіпливіше й ретельніше добирати собі команду.

Зорислава Ромовська – народний депутат, автор Сімейного кодексу, співавтор “малої Конституції України” – Цивільного кодексу. Доктор юридичних наук, професор, відомий педагог. Її знають не лише в Україні, її авторитет і знання шанують у світі.

Марія Чумарна. Жінка, яка першою зважилася переглянути та зламати практику радянської освіти, створивши унікальну авторську школу “Тривіта”, інтегровані програми, затверджені відтак у Міністерстві освіти. Витончена поетка, журналіст неабиякого хисту, театральний режисер. Її “Голгофа” вже 16 років збирає аудиторію в залах багатьох українських театрів.

Голова Львівського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка Оксана Гентош – одна з авторів програми “Християнська етика для загальноосвітньої школи”. Це – один з її здобутків, який втілюють у життя буквально зараз. А скільки імен забутих українців стали відомими широкому загалові завдяки публіцистичним статтям невтомної діячки: скульптор Григорій Крук, священик і громадський діяч Остап Нижанківський, композитор-отець Йосиф Кишакевич, громадська діячка і зачинателька галицького жіночого руху Мілена Рудницька…

Серед діяльного, активного та неспокійного жіноцтва – доктор філософських наук, професор Антоніна Колодій, заслужена артистка України, солістка Львівського театру опери і балету імені Соломії Крушельницької Ольга Гавриш, композитор, бандуристка, педагог Оксана Герасименко, лікар, багатолітній керівник обласної клінічної лікарні охорони материнства і дитинства Ірина Микитчак, голова Львівської філії Союзу українок Ольга Пастушенко, депутат міськради Тетяна Крушельницька, суддя Марія Олексієнко... Нехай не ображаються інші, ті, хто не потрапив до цього переліку, – їх направду багато.

…Час од часу, вірячи в елементарну справедливість, львівське жіноцтво апелювало до владних чоловіків, мовляв, кажіть - допоможемо, порадимо. Писали листи головам облдержадміністрації
М. Гладію, С. Сенчуку, М. Янківу, О. Сендезі. Але, обпікшись одного разу, коли пан Гладій на зустрічі з представниками жіночої асоціації “Взаємодія” наобіцяв “золоті гори”, а згодом навіть не розглянув кандидатури, яку запропонувала “політична меншина” на посаду начальника управління у справах сім’ї та молоді, вирішили не тратити зайве сили. І без того є до чого докласти рук.

Усе це я до того, що ми, сильна половина Львівщини, невдовзі матимемо нагоду бодай якимось чином зарадити справі. Наближається 750-річний ювілей Львова. І, без сумніву, напередодні свята здебільшого чоловіки у владі вирішуватимуть, кого б із чисельних заслужених співгромадян нагородити високими державними відзнаками. Тож, може, не варто особливо шукати: вшануймо жінок! До слова, жодної зі згаданих діячок держава досі належно не оцінила. Чому б не зробити це саме тепер?

Анатолій Забарило – депутат міської ради. Львівська газета, 07 вересня, 2006 року, № 162 (969)

Забарило Анатолій Юрійович, народився 10.05.1960 р. у м. Винники Львівської області. Громадянин України

По закінченні львівської ЗСШ №42 поступив у 1977 році на навчання у Львівський політехнічний інститут на механіко-технологічний факультет, який закінчив у 1982році, отримавши кваліфікацію „інженер-електромеханік”.

Згідно з направленням працював з 1982 по 1992 роки у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті інженером-технологом, начальником відділу. З 1992 по 1998 роки працював комерційним директором, директором у науково-виробничому комерційному центрі ”Ельф”. З 1998 по 2002 роки оформлений помічником-консультантом народного депутата України Ромовської З.В. з присвоєнням сьомого рангу держслужбовця.

З 2002 по 2004 роки – начальник відділу зовнішньоекономічної діяльності та туризму Львівської міської ради. З 2004 р. по теперішній час заступник начальника управління комунального майна Львівської міської ради. Голова об’єднаного профспілкового комітету працівників виконавчих органів Львівської міської ради. Кандидат технічних наук.

З 1999 по 2003 роки - голова Львівської міської організації партії „Всеукраїнське об’єднання „Батьківщина”.

З 2005 р. член Громадянської партії „Пора”. Член ЛМО ГП „ПОРА”.

Одружений. Дружина – Шумська Надія Львівна, 1972 р.н., син – Забарило Юліан Анатолійович, 2001 р.н.

Проживаю у місті Львові.