В Україні право приватної власності є чи не найменш захищеним. Не дивно, що ми часто чуємо про рейдерські атаки, які відбуваються нібито у рамках чинного, хоч і недосконалого, законодавства України. Звісно, що перед таким законодавством і часто недосконалою роботою органів держави та місцевого самоврядування у питаннях захисту права приватної власності найбільш беззахисними є пересічні мешканці, громадські організації, творчі спілки, земляцтва тощо. Адвокатське об’єднання "Козаков і партнери" спеціалізується на наданні правової допомоги особам, які потребують захисту, передусім, майнових прав, порушених органами влади. Об'єднання ставить перед собою мету сприяти у побудові в Україні громадянського суспільства, і це наш невеликий вклад у формування в українців європейської правосвідомості, заснованої на розумінні того, що держава, її органи, органи місцевого самоврядування мають бути відповідальними перед людиною! Якщо влада знатиме, що права пересічного громадянина, громадської організації, творчої спілки мають такий самий надійний захист, як, наприклад, права заможного підприємства, то вона поступово зважатиме на приватні інтереси тих, без кого цієї влади би не існувало!

 

На прес-конференції було висвітлено декілька справ, в яких міська влада стала осторонь захисту прав спілки художників.

 

Справа 1.

 

Завдяки кваліфікованій правовій допомозі, наданій Національній спілці художників України і Львівській обласній організації Національної спілки художників України адвокатом Левом Козаковим і викладачем юридичного факультету ЛНУ ім. І. Франка Дмитром Гудимою, Національній спілці художників України вдалося оформити право власності  на приміщення, в якому знаходиться спілчанський магазин-салон «Художник» у центрі Львова.

 

1. Історія спору.

 

Спілка та її структури ще з 1944 року (з невеликою перервою) користувалися приміщенням першого поверху будинку на вул. Вороного, 2. З метою розширення цього салону спілка за рішенням місцевих органів влади за власні кошти провела відселення мешканців кількох квартир з вказаного будинку, здійснила у 70-х роках реконструкцію салону, і поки була підтримка держави та міста мистецький магазин процвітав.

 

За незалежної України салону ставало все тяжче конкурувати із так званим "вернісажем". Матеріальні проблеми, зумовлені відсутністю державної та місцевої підтримки дали про себе знати.

 

У 2002 році на будинок, в якому знаходиться магазин-салон "Художник" з невідомих причин було видано дублікат (!) реєстраційного посвідчення (коли видавався і чи взагалі видавався його оригінал жодної інформації не було), в якому власником всього будинку (включно з приміщеннями першого поверху) значилася територіальна громада Львова, від імені якої діє Львівська міська рада.

 

Роком раніше (тобто до видачі "дублікату" вказаного реєстраційного посвідчення) виконком міської ради визнав аварійним і таким, що загрожує обвалом флігель будинку № 2 на вул. Вороного (хоча в інвентаризаційній справі цього будинку жодного "флігеля" на планах нанесено не було). Змістовно схоже рішення було прийнято приблизно у той же час і Департаментом житлово-комунального господарства міської ради (хоча під терміном "аварійний флігель" цей департамент розумів, як випливає з документів, дещо інші приміщення того ж будинку).

 

Наприкінці 2001 року міська рада вирішила провести конкурс на придбання "аварійного флігеля" будинку, в якому знаходиться магазин-салон "Художник". Через півроку "аварійний флігель" було продано. І що цікаво: вже у 2003 році, 6 жовтня з невідомих причин було видано Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, в якому вказувалося, що єдиним власником будинку №2 по вул. Вороного є територіальна громада м. Львова, а сам будинок було зареєстровано на праві комунальної власності того ж дня (це при тому, що роком раніше міська влада отримувала "дублікат" реєстраційного посвідчення на цей будинок!).

 

Під час усіх цих перипетій на спілку та магазин-салон чинився тиск, міська влада хотіла "виселити" магазин з центральної частини Львова, не продовжувався договір оренди приміщень під спілчанський салон, а за те, щоби на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 1998 р. № 1058 “Про передачу нерухомого майна творчим спілкам” передати у приватну власність Національній спілці художників України приміщення першого поверху будинку № 2 по вул. Вороного не могло бути й мови – спілку ніхто не хотів слухати, адже у вказаній Постанові така передача була тільки рекомендована, а не обов’язкова, а рекомендацій Уряду ніхто з міських чиновників виконувати не збирався.

 

Потрапивши у хитке становище, яке загрожувало не тільки втратою прибутку та приміщення у центральній частині Львова (яким понад півстоліття користувалася спілка та її магазини), але й необхідністю звільнення працівників, які здавна працюють у магазині-салоні „Художник”, Львівська обласна організація Національної спілки художників України під головуванням Олега Микити ініціювала судовий процес про визнання права власності на приміщення першого поверху будинку № 2 по вул. Вороного. Його підтримала і Національна спілка художників України (яка згідно з вищевказаною Постановою Кабінету Міністрів єдина з творчих спілок могла набути приміщення магазину-салону у власність).

 

2. Судовий процес.

 

Розуміючи, що виграти суд без кваліфікованої допомоги юристів неможливо, керівництво Національної спілки художників України та її Львівської обласної організації після невдалої співпраці з одними юристами, вийшло на адвоката Лева Козакова та викладача юридичного факультету ЛНУ ім. І. Франка Дмитра Гудиму. Ці двоє фахівців і надали ходу справі: завдяки їхній самовідданій роботі було уточнено та збільшено позовні вимоги, поставлено питання про визнання незаконними дій з реєстрації права комунальної власності територіальної громади Львова на будинок № 2 по вул. Вороного у м. Львові у частині реєстрації такого права на нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 261, 5 м2. Кількість учасників спору зросла аж до восьми!

 

У ті дні, коли проходили судові засідання, на які з’являлися всі (або майже всі) сторони, у кабінеті судді яблуку не було де впасти! Тривали гарячі суперечки, боротьба доказів і протилежних інтересів… Спір тривав близько двох років!

 

Показувати один одному м’язи можна було б і ще стільки часу, але після двох років боротьби ставало зрозуміло, що оскільки частина будинку № 2 по вул. Вороного (так званий „аварійний флігель”) з невідомих причин справді дедалі більше стає загрожувати обвалом, було вирішено шукати компромісів з усіма сторонами судового спору, максимально задовольнивши інтереси спілки художників. Остання, знаючи про конфлікт інтересів між сторонами спору, знайшла за можливе, заручившись фаховою підтримкою як своїх представників, так й інших, не менш кваліфікованих юристів, підписати у цій судовій тяганині мирову угоду з усіма сторонами на якнайвигідніших для себе умовах.

 

За умови мирової угоди, котра була затверджена господарським судом, Національна спілка художників України безкоштовно отримала у власність приміщення загальною площею 154,0 м2, які знаходяться на першому поверсі будинку № 2 по вул. Вороного у м. Львові, поступившись аварійною частиною площею 90,9 м2 (на сьогодні – знесена), однак набувши водночас право не пізніше 31 березня 2009 року укласти договір довгострокової пільгової оренди нежитлових приміщень на першому поверсі будівлі, що має бути збудована відразу позаду магазину-салону „Художник”.

 

Таким чином, вміле ведення судового процесу представниками Львівської та Національної спілок художників не лише забезпечило перемогу цих спілок у судовому спорі з владою міста вже у першій судовій інстанції, але й показало всім мешканцям Львова, що боротьба з бюрократичною машиною за відновлення справедливості можлива та необхідна як для самих постраждалих, так і для міської влади, котра завжди претендувала і претендує на те, щоби називатися демократичною, а отже, повинна рахуватися з тими, хто свого часу внаслідок її дій постраждав або опинився у скруті.

 

Справа 2.

 

1. Історія спору.

 

У 1989 році санепідемстанція Червоноармійського району м. Львова за результатами проведеної перевірки встановила, що один з будинків по вул. Мучній у м. Львові, біля якого працювала Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика, є непридатним для проживання, з огляду на що необхідно вирішити питання про відселення його мешканців і організувати відповідну санітарно-захисну зону.

 

Вказана фабрика зверталася з листами до місцевої влади з проханням виділити їй житлову площу для відселення мешканців непридатного для проживання будинку, який знаходиться на межі з фабрикою. Було навіть запропоновано провести відселення мешканців цього будинку за рахунок коштів фабрики, запланованих на дольове будівництво житла для працівників цієї фабрики, на що місцева влада, безсумнівно, погодилася, зобов’язавши у 1991 році Львівську експериментальну кераміко-скульптурну фабрику перерахувати Управлінню капітального будівництва 150 тис. крб., в які було закладено не тільки кошти на будівництво нового житла для працівників фабрики, але й кошти на відселення мешканців вищевказаного будинку, визнаного санепідемстанцією непридатним для проживання.

 

Того ж року в один день фабрикою було перераховано на рахунок Управління капітального будівництва міської ради аж 494 тис. крб. з розрахунку на подальшу передачу міською владою непридатного будинку самій фабриці для виробничих цілей. Листування кераміко-скульптурної фабрики з вказаним Управлінням свідчить, що гроші були ним прийняті. Однак намагання фабрики протягом багатьох років отримати документи на будинок, з якого за кошти фабрики було проведено відселення мешканців, закінчувалися відписками стосовно можливості фабрики отримати цей будинок пізніше. Так до сьогоднішнього дня вказаний будинок і не був переданий Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці, і на нього вона вже не претендує.

 

Дізнавшись у 2005 році з листа ЛОДКБТІ та ЕО про те, що відселений за кошти фабрики будинок вже вибув з комунальної власності, був неодноразово відчужений, а отже, не зможе бути переданий „скульптурці”, львівська та Національна спілки художників взялись відвойовувати у суді кошти, котрі, виходить, безпідставно набуло і тривалий час безпідставно зберігало Управління капітального будівництва. І мова йшла не про копійки! Нескладні арифметичні підрахунки, проведені з використанням наведених вихідних даних, дозволяють встановити, що таких коштів Управління капітального будівництва міськради безпідставно набуло та зберігало аж 344 тис. крб., які у перерахунку з використанням офіційних індексів інфляції у середині 2006 року становили 2 млн. 321 тис 840 грн. 96 коп.

 

2. Судовий процес.

 

Ні ЛОО НСХУ, ні Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика не мали і не мають коштів для того, щоби щомісячно чи погодинно оплачувати кваліфіковану правову допомогу, а без юристів на належному рівні здійснити представництво у суді в сучасних умовах і ще й у такій складній справі неможливо. У зв’язку з цим, зважаючи на результативну співпрацю Національної спілки художників України з адвокатом Левом Козаковим – головою Адвокатського об’єднання „Козаков і партнери”, – у липні 2005 року правління ЛОО НСХУ вирішило, що єдино можливим варіантом боротьби з місцевою бюрократією за отримання майна чи повернення коштів є продаж права вимоги до Управління капітального будівництва Львівської міської ради вказаному юристу. Для цього правління ЛОО НСХУ на своєму засіданні зобов’язало Львівську експериментальну кераміко-скульптурну фабрику підписати з Левом Козаковим договір про відступлення права вимоги до вказаного Управління з умовою оплати фабриці цього права вимоги за договірною ціною після того, як за рішенням суду буде у повному обсязі здійснено стягнення, а також передання Л. Козакову всіх документів, які стосуються боргу Управління капітального будівництва Львівської міської ради.

 

У липні 2006 року Господарський суд Львівської області, уважно вивчивши наявні у матеріалах судової справи докази, повністю задовольнив позов до Управління капітального будівництва Львівської міської ради, зобов’язавши це Управління сплатити позивачеві 2 млн. 321 тис 840 грн. 96 коп. проіндексованого боргу.

 

У жовтні того ж року Львівський апеляційний господарський суд, розглянувши апеляційну скаргу Управління капітального будівництва, фактично, залишив у силі рішення обласного господарського суду, після чого це Управління звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою.

 

Незважаючи на це, оскільки липневе рішення суду було чинним, виконавча служба розпочала стягнення з Управління капітального будівництва міської ради, наклавши арешт на визначені судом рахунки. Долаючи опір Управління-боржника та державного казначейства, в якому це управління має рахунки, державним виконавцям все ж вдалося стягнути близько 600 тис. грн., що є лише каплею з того, що заборгувало недобросовісне Управління.

 

Розглянувши касаційну скаргу останнього, Вищий господарський суд України у перші дні цього року, з невідомих причин вийшовши за межі своїх законних повноважень, скасував рішення двох попередніх судів і повернув справу на повторний розгляд до Господарського суду Львівської області. Своє рішення цей суд мотивував головним чином тим, що строк позовної давності нібито минув, оскільки, на думку суду, позивач мав дізнатися про порушення своїх прав – от абсурд! – у день перерахування ним коштів Управлінню капітального будівництва в 1991 році і станом на 2007 рік більше не може претендувати на повернення колись перерахованих коштів, хай навіть і не отримавши на всю суму відповідного майна.

 

Позивач звернувся з касаційною скаргою до Верховного суду України (будучи переконаним, що постанова Вищого господарського суду України не відповідає вимогам чинного законодавства) і зараз очікує на кінцеве рішення в його справі, сподіваючись на кваліфікованість суддів Верховного суду та будучи переконаним, що у разі потреби Європейський суд з прав людини стане на його захист, а не на захист держави, в якій місцеві бюрократи готові тільки отримувати гроші, але аж ніяк не віддавати.

 

Тим часом, навколо Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики розгортаються все більші пристрасті у Львові. З прес-конференції 05.02.07, яку проводив скульптор В. Ропецький від імені ЛОО НСХУ (на проведення якої від імені організації його ніхто не уповноважував) стало відомо, що міський голова Андрій Садовий звернувся до керівництва Національної спілки художників України із пропозицією нібито щодо санації фабрики з боку міста. Зокрема, він запропонував, щоби виплату 700 тис. грн. боргу фабрики перед державними органами (у тому числі і 340 тис. грн. перед Львовом) взяло на себе місто.

 

Але не таким вже й меценатом-шанувальником мистецтва є міський голова, щоби нічого не попросити взамін 700 тис. грн. бюджетних коштів. В обмін на них він просить Національну спілку художників, щоби та передала все належне їй на праві власності нерухоме майно кераміко-скульптурної фабрики (розташованої поблизу Шевченківського гаю) в управління місту! Мер на словах гарантував, що профіль діяльності фабрики буде збережений і навіть розширений, зокрема, за рахунок облаштування на території фабрики реставраційних майстерень! (А хто цікаво його про ці майстерні просив? Чи він так глибоко проник проблемою фабрики, що знає, чого саме тій не вистачає, якщо у нього цього навіть не просять?) За наявною інформацією Національна спілка художників, звісно, розуміючи, що за будь-яких умов найкращий управитель – явно не той, який навіть своїм (у даному випадку – комунальним) майном не може належно розпорядитися, не має наміру йти на поводу у львівської влади.

 

Водночас, з поінформованих джерел стало відомо, що у зверненні до Національної спілки міський голова Львова нібито неприховано натякнув, що майном і землею фабрики можуть зацікавитися сторонні особи з метою власного збагачення, вважаючи з незрозумілих причин доказом цього судову тяганину з Управлінням капітального будівництва львівської міськради. Що саме мав на увазі мер достеменно невідомо. Та й навряд чи буде, оскільки аргумент мера про можливі претензії на майно фабрики тих, хто зобов’язаний їй ще оплатити вартість придбаного права вимоги і допомагає спілці, є вкрай хитким і незрозумілим.

 

Таким чином, можна вважати, що міська влада свідомо намагається заплутати справу навколо кераміко-скульптурної фабрики, звинувативши у всіх бідах „третю сторону” і відвернувши у такий спосіб увагу мешканців Львова від себе та своїх незрозумілих і непрозорих дій щодо наявного у Львові нерухомого майна. На користь цього свідчить і те, що, як стало відомо з поінформованих джерел, за зверненням Управління капітального будівництва міської ради під тиском останньої львівські міліціонери сфабрикували кримінальну справу за фактом нібито замаху на гроші цього Управління шляхом шахрайства. Що це? Намагання влади чужими руками зламати хід судового процесу, який ще триває? Спроба тиску на фабрику, на спілку, на позивача, та й, зрештою, на суд з метою створення у них уявлення про безперспективність боротьби з такою „демократичною” владою славного міста Лева? Запитання, як бачимо, риторичні… Навіть необізнаному з тонкощами справи зрозуміло, що на гроші Управління капітального будівництва міської ради ніхто не замахувався (хіба що міліціонери мають на увазі суд!), а частину коштів цього Управління було законно стягнено за чинним судовим рішенням виконавчою службою.

 

А от щодо припущення міського голови про те, що майном і землею Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики можуть зацікавитися сторонні особи з метою їх захоплення, виникає багато запитань. Наприклад, а звідки про це вже знає наш мер?.. І хто ці особи? Чи не ті, які день тому проводили прес-конференцію у "Дзизі"?

 

Огляд підготувала Катерина Галій